Тільки людина, яка знає з власного досвіду, що таке “ЗАРОБІТЧАНКА”, зрозуміє цей текст.

Загрузка...
Автобус курс узяв на Україну, 
Позаду Рим та десять довгих літ 
І тихий щем прийшов до серця Ніни, 
Вона кидає цей назавжди світ. 

Світ у якому ти чужа людина, 
Загорнута в буденну сіру суть, 
Що створена для праці, мов машина, 
Якою нечистоти всі шкребуть. 

За двадцять років — стільки пережито, 
Скільки страждань, самотності та мук, 
Чужа земля просіяла, мов сито, 
Мільйони українських вільних рук. 

О скільки ж тих жінок із України! 
Поїхали кудись в чужі краї 
І гнуть в труді свої тендітні спини,
 І плачуть нишком сестроньки мої. 

А вдома злидні і навчання в діток 
Та безробітний п’яний чоловік, 
Який ревнує й біситься від пліток, 
Немов в дружини гульки цілий рік. 

А Ніну чоловік вже й не чекає, 
Бо зрадив і з сусідкою живе, 
Життя екзамен вірності складає 
І новим руслом інколи пливе. 

Ось так і в Ніни; виросли вже діти, 
За гроші мами випурхнули в світ 
Та не зросли у серці диво-квіти, 
Залишилась сама — на схилі літ. 
Загрузка...

В дітей своя сім’я, своя родина, 
А мама стала якось в стороні 
Погостювала трішки в доньки й сина 
І знову у самотності всі дні. 

Та ніби діти й поважають маму, 
Онуки тішать інколи до сліз, 
Але ж душа болить, співає драму,
 І тягне в самоті родинний віз. 

В дітей проблеми, знову треба гроші, 
І так без міри та логічного кінця.
 А в мами від думок напали воші, 
Бо діти бачать в ній — лиш гаманця.

 Великі гроші, наче сильний вітер, 
Розвіяв всі родинні почуття 
І ніби вивів із колючих літер, 
Заробітчанську формулу життя. 

Дочка жалілась, внуків треба вчити, 
А син нову машину вщент розбив. 
Самі не хочуть заробляти діти, 
А все чекають від матусі див. 

Та роки вже не ті, не ті вже рухи, 
Болить спина, упав страшенно зір, 
Болячки налетіли, наче мухи, 
А діти обминають мамин двір. 

Поплакалась в подушку, підвелася, 
Підлікувалась трішки й на весні, 
У Рим далекий знову подалася, 
Щоб вчити внуків в рідній стороні. 

Знайшла роботу, доглядає жінку 
І знов сама, і на чужій землі, 
Свою пусту залишила хатинку 
І заповіт в шкатулці на столі. 

Ой як же важко жити без родини!
 Без співу українських солов’їв,
Без квіту вишень, яблунь та калини 
І без повітря з лісу та ланів. 

На Україну птахи полетіли, 
Гніздо лелека мостить на вербі, 
А Ніну думи, як джмелі обсіли, 
І кожний день прожитий у журбі.

 Пече нестерпно в серці ностальгія, 
Буравить дірки в серці, мов свердлом, 
І вмить інсульт пронісся, як стихія, 
Здвигнув все тіло наче бурелом. 

Лікарня, ліжко, боргові рахунки, 
Одним-одна в візку на чужині, 
Такі життя зробило подарунки, 
А діти не спішать до мами. Ні. 

Усе життя для них трудилась в поті, 
Поневірялась по чужих світах 
І ось тепер, як кажуть «цирк на дроті» 
Нікому непотрібна і в боргах. 

Минали довгі дні й безсонні ночі, 
В притулку для безпомічних калік. 
Та якось серед дня, підвела очі, 
Стояв Василь, колишній чоловік. 

Прийшов. Від нього помочі не ждала,
 Бо ж у розводі вже сімнадцять літ 
Та на душі чомусь так легко стало, 
І посвітлішав в цю хвилину світ. 

Він вже не пив, звільнився від сусідки, 
Жив одиноко в батьківськім гнізді 
І їздив десь в Москву на заробітки 
Та сумував за Ніною в труді.

 Щодня корив себе за п’яну зраду, 
Стояла Ніна в серці, як стіна, 
Не обійти ні спереду, ні ззаду, 
Жінок багато та в душі одна. 

Десятки раз хотів поговорити, 
Шукав нагоду та потрібну мить, 
Але не зміг вершину підкорити, 
Бо певен був, що Ніна не простить. 

Коли ж дізнався, що вона в візочку,
 В далекім краї десь на чужині, 
Зібрав валізу і в потрібну точку 
Помчав, як той метелик на вогні. 

— Прости мене й збираймося додому 
— Сказав Василь прості такі слова, 
Узяв за руки, пригорнув потому 
І цілував мов в юності бува. 

І так затишно стало в цю хвилину 
В цих дужих чоловікових руках. 
Згадала хату-пустку й Україну, 
І заридала, мов підбитий птах. 

Любов і сльози, зустріч і розлука 
Тугим канатом в долю заплелись, 
Старе кохання поверталось в муках, 
Василь і Ніна міцно обнялись. 

Ніхто з них вже не стримував емоцій, 
Тіла палали, душі і серця, 
Весь персонал пустив сльозу на оці 
Від смаку переможного кінця. 

Їх непривітно стріла Україна, 
Холодний дощ розчісував чоло, 
Сільська дорога в ямах по коліна, 
І ось воно ріднесеньке село. 

Півроку пролетіло наче днина, 
По новому для них відкрився світ. 
На грудях в Василя ридала Ніна, 
Бо в п’ятдесят округлився живіт. 

Вона в візочку, в зрілім віці діти, 
Красуня внучка вже на виданні. 
Ну як їй бути, як це пережити, 
Як подолати ці тривожні дні? 

Наважилась прийняти виклик долі, 
Ну не вбивати ж їй дитя своє! 
Зібрала всі свої остатки волі, 
Хай буде так, як вже Господь дає. 

Параліч став відходити від тіла, 
Нове життя творило чудеса 
І темну смугу вмить накрила біла, 
Мінливий світ і в тім його краса. 

Родився хлопчик, нарекли Богданом, 
Василь радів, допомагав як міг. 
Життя котилось, мов за Божим планом, 
Лунав в хатині знов дитячий сміх. 

Хоч кажуть двічі в річечку не входять, 
Є тисячі доріг до забуття 
Та Ніна з Василем таки доводять 
Любов — найкраща формула життя! 

автор: Микола Курилюк

Загрузка...

Коментарі